Магія, кохання і фантастичні світи Олени Терещенко
Наприкінці червня у київському видавництві «Академія» вийшла нова цікава книга «Маги теж кохають» чернігівської письменниці Олени Терещенко. Це – історія в жанрі «затишного фентезі», «сosy fantasy», яке останнім часом набуває все більшої популярності у світі. Теплі почуття, затишні місця і магічні пригоди зі щасливим фіналом.
«У такі важкі часи, як зараз, ми всі особливо потребуємо казкових затишних історій», – переконана талановита авторка.
Про те, як творяться фантастичні світи – ми й поговорили з Оленою Терещенко.
– Пані Олено, ким Ви мріяли бути в дитинстві? Яку професію обрати? Як Вас виховували батьки? Ваші улюблені книжки в дитинстві?
– Коли була маленькою, ким я тільки не мріяла бути! Навіть дресирувальницею в цирку. Про письменництво всерйоз не замислювалася, хоча ще зі школи складала вірші та казки. Батьки завжди заохочували моє прагнення до творчості й були першими читачами, підтримували, хотіли, аби я й далі писала та розвивалася.
Писала я просто тому, що якась ідея чи тема здавалася цікавою, і в мене добре виходило складати історії. А ще, мабуть, тому, що з самого малечку дуже багато читала, буквально запоєм, тож було на кого рівнятися.
У нас вся родина дуже читаюча: і батьки, і дідусі-бабусі, велика домашня бібліотека. Бабуся свого часу працювала бібліотекарем, тож до бібліотеки вона мене записала ще до школи.
Так що перш ніж стати письменницею, я була дуже уважним читачем. Із улюблених дитячих авторів: Астрід Ліндгрен, Туве Янсон (історії про мумі-троллів і досі вважаю безперечним шедевром не лише для дітей), Льюїс Керрол, Всеволод Нестайко.
У підлітковому віці дуже захопилася творчістю Олександра Дюма, навіть почала писати історичний роман-дилогію про Францію століття, але не завершила. Також обожнювала твори Артура Конан Дойля, Вальтера Скотта.
Років у 17 – 18 відкрила для себе «Володаря перснів» Дж. Р. Толкіна. І саме тоді остаточно зрозуміла – я теж хочу створювати фантастичні світи.
– Як Ви стали письменницею? Розкажіть про свої найкращі, з Вашого погляду, книжки.
– Свою першу повість, яку можу вважати умовним стартом письменницької кар’єри, я написала, коли навчалася на третьому курсі університету. Це було історичне фентезі про альтернативну Давню Русь «Вся
сила стихій земних». Її пізніше надрукували журналі «Український фантастичний оглядач», і це дуже надихнуло мене. Адже, якщо мене друкує такий солідний журнал, отже моя творчість таки може бути цікава не лише друзям і близьким.
Перша моя видана книга – науково-популярна збірка чернігівських містичних легенд «Прогулянки з привидами». Далі були збірки короткої прози «Симаргл на підвіконні» (міське фентезі про Чернігів) та «Розшукується дракон!» (європейське фентезі).
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення ми разом із молодим чернігівським письменником Олександром Білогурою написали роман «Терімен» – постапокаліптичне фентезі на основі українського та японського фольклору. Це був перший досвід написання співавторського твору і дуже захопливий процес, схожий на якусь творчу гру.
Попри військові дії наші видавництва не припиняли роботу, і книга таки побачила світ на початку 2023 року. Тепер у нинішніх реаліях деякі акценти в ній звучать зовсім по-іншому. Зокрема, головний герой там мешкає на острові Зміїний в альтернативній Україні. Коли це писалося, ніхто навіть не уявляв, яким символом стане цей острів у сучасній українській історії.
Мене інколи називають дитячою письменницею, хоча, власне, таких книг – у мене всього дві. Це – підліткове історичне фентезі «Громовий амулет» та збірка детективних повістей «Таємниці на межі світів». Обидві вони тісно пов’язані з Черніговом та Чернігівщиною. «Громовий амулет» розповідає про пригоди підлітків, які мандрують у часі в епоху вікінгів і опиняються на місці нашого села Шестовиця, де в ті часи стояло укріплене поселення вікінгів, які перебували на службі в київського князя. Така собі сторожова застава.
«Таємниці на межі світів» – це містичний детектив в декораціях Седнева та ретро-детектив про Чернігів початку ХХ століття, де згадано чимало міських локацій. Я вважаю, що Чернігів, на відміну від Львова і Києва недостатньо актуалізований у художній літературі. Тому зі свого боку намагаюся трохи виправити ситуацію. Моя нова, сьома за ліком, книга побачила світ влітку цього року. Це затишне фентезі «Маги теж кохають», натхненне атмосферою Кракова.
Головний герой книги – студент-філолог Роман Білецький, одного зимового вечора після сварки з дівчиною, відчинивши двері квартири, незбагненним чином опиняється в іншому вимірі. Той дивний світ дуже схожий на наш, яким він був у ХІХ столітті, тільки з дрібкою магії.
«Маги теж кохають» – перша книга серії «Келих див», друга частина якої вже завершена і знаходиться в процесі редагування.
Перше представлення книги відбулося у липні цього року в Кракові, а друге буквально днями – в нашій міській бібліотеці ім. М. М. Коцюбинського.
– Ви цікаво, талановито пишете про дива, магів, відьом, привидів та інших незвичайних персонажів. А самі вірите в їх існування?
– Я чітко розділяю для себе магічні історії в творчості і в реальному житті. Я не є затятою матеріалісткою, і припускаю, що якісь надприродні речі можуть мати місце. Але вони далеко не такі розповсюджені, як можна припустити з популярних телевізійних шоу на езотеричну тематику. Навіть те, що на перший погляд здається незрозумілим і фантастичним, цілком може мати реальне підґрунтя.
Хоча трапляються і справді дивні збіги. Наприклад, минулої осені я була на творчій резиденції в Польщі, в невеличкому селищі Нєдамірув. Це – фантастичне місце на кордоні Польщі й Чехії в горах Карконоше. Сам будинок, де ми жили, дуже старовинний, атмосферний, з рипучими дерев’яними сходами й таємничими закутками. Тож не дивно, що це налаштовує на містичний лад.
Буквально на другу ніч я почула голосний стукіт. Як мені здалося, в двері кімнати. Було вже пізно, всі полягали спати. Я запитала: хто там, але відповіді не почула. Дуже перелякалася і до самого ранку спала з увімкненою лампою на столі. На ранок я розповіла про це хазяйці, пані Беаті. І вона сказала, що це я, мабуть, чула горностая, який мешкає тут під дахом, а моя кімната якраз нагорі.
Але найдивовижніше те, що в моїй книжці «Маги теж кохають», над якою я і працювала на резиденції, згадується знаменита картина Леонардо да Вінчі «Дама з горностаєм», яка знаходиться в музеї Чарторийських в Кракові. Коли я сказала про це пані Беаті, вона загадково усміхнулася, і сказала, що той горностай, напевне, приходив до мене не випадково.
– Чи траплялися справжні дива з Вами?
– Справжнє диво, яке трапилося зі мною, це – зустріч із моїм коханим чоловіком, Сашком. Це було як у романі, я була впевнена, що от я нарешті зустріла справжнього лицаря, про яких читала в книжках. Ми разом уже 18 років, маємо чудову донечку Святославу. З перших днів повномасштабного вторгнення Сашко пішов добровольцем і зараз боронить нас на Сході. А я чекаю на його повернення.
– Ви – неодноразовий лауреат міжнародного конкурсу «Коронація слова». Наскільки важливі для Вас нагороди?
– Я ніколи не вважала нагороди самоціллю. Звісно, це – приємно. Але для будь-якого письменника головна нагорода – це любов і популярність у читачів. Коли твої книги неможливо вихопити в бібліотеці, бо вони весь час на руках, коли в книгарні під твоєю книгою написано: «Немає в наявності», бо вже розкупили, коли читачі пишуть в особисті і дякують, то це – цінніше за найпрестижнішу відзнаку.
– Чи підтримують Вас, як письменницю, близькі? Донька читає Ваші книжки?
– Із чоловіком мені дуже пощастило. Він розуміє, наскільки для мене важлива творчість, тому питання про те, чому в квартирі може бути не прибрано, або не зварений обід, навіть не стоїть. Він усе це може за потреби зробити сам. На зустрічах, коли мені ставлять подібне питання, я завжди жартую: «Якщо до мами прийшла муза, то борщ сьогодні варить тато».
Донька не дуже любить читати, і мої книги – не виключення. Хіба що «Громовий амулет» її зацікавив більше за інші, бо там вона – прототип головної героїні – Святослави. Більше полюбляє слухати аудіо-книги, тому радію, що оповідання з книги «Розшукується дракон!» записані саме в такому форматі, бо це зручно для сучасних підлітків і молоді. Також охоче читає комікси-мангу. Тож треба, мабуть, починати й мені працювати в цьому напрямку.
– Ким мріє стати Ваша донька?
– Вона вже кілька разів змінювала уподобання. Дуже любить тварин, тож певний час хотіла стати ветеринаром. Зараз пробує освоювати програми з 3D дизайну, вчить корейську мову, займається в театральній студії. Вигадує карколомні сюжети історій, але записувати їх трохи лінується. Коротше, перебуває в активному пошуку себе.
– Будь ласка, розкажіть про Вашу роботу в бібліотеці імені Михайла Коцюбинського.
– У бібліотеці я працюю у відділі соціокультурної діяльності. Ми з колегами займаємося організацією масових заходів, промоцією бібліотеки. Намагаємося тримати високу планку, аби заходи, що в нас проводяться, були сучасними та цікавими. Запрошуємо популярних письменників. Радію, що зараз у нас презентуються топові українські автори. Намагаємося підтримувати й молодих чернігівських письменників, проводимо тематичні читання, де молоді талановиті автори можуть представити свою творчість.
– Які ще маєте захоплення, крім створення книжок?
– Раніше займалася історичною реконструкцією, брала участь у фестивалях, шила історичне вбрання та й взагалі любила рукоділля. Тепер мене більше приваблює вивчення мов. Я добре володію англійською. Зараз опановую польську і мрію вивчити французьку.
– Які Ваші найзаповітніші мрії?
– Зараз у нас найзаповітніша мрія одна на всіх – якнайшвидша наша Перемога. А якщо заглядати далі в майбутнє, то, звичайно, хотілося, аби мої книги, як і книги інших українських авторів, стали більш помітними на світовій літературній арені. Аби їх читали, екранізували, про них говорили не лише фахівці, а й читачі з інших країн. Сподіваюся, це все – попереду.
Спілкувався Сергій Дзюба
